«Я все паяний дітвак із сонцем у кишені» «Я закоханий в житті поганин» З першої книжки «Привітання життя»
Червоні клени й клени срібні, над кленами весна і вітер. Дочасності красо незглибна, невже ж тобою не п'яніти?
Я, сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля.
ТРИ ПЕРСТЕНІ
Крилата скрипка на стіні, червоний дзбан, квітчаста скриня. У скрипці творчі сплять вогні, роса музична срібна й синя.
В квітчастій скрині співний корінь, п'янливе зілля, віск, насіння та на самому дні три зорі, трьох перстенів ясне каміння.
В червонім дзбані м'ятний трунок, зелені краплі яворові. Дзвони, окриленая струно, весні шаленій і любові!
Підноситься угору дах, кружляє дзбан, співає скриня. І сонце, мов горючий птах, і ранок, спертий на вориння.
ЕЛЕГІЯ ПРО ПЕРСТЕНЬ ПІСНІ
Я маю дім, при домі сад, ліричні яблуні у ньому. Мов свіже молоко – роса, розваги мед мені палкому. Мов капелюх, квітчастий дах, і дім мальований, мов скриня. Злодії ходять по садах крізь перелази та вориння. Обгородити треба конче, покласти мур з каміння й сну. Росте в мойому саді сонце – похмільна квітка тютюну. Виходжу в сад і юне серце, незаспокоєне й невтишне, окрилюю зеленим скерцом розспіваної тужно вишні. Виходжу в сад, як сонце гасне і вечір, мов струна, тремтить. Життя звабливе і прекрасне в одній хвилині пережить! Виходжу в сад, слова зриваю, дерев натхненних щедру дань. Ой, хлопче, хлопче, ти в одчаю красі нестямній в очі глянь!
Спалився вечір елегійний, зів'яв, мов пісня, спопелів. Збирай у дзбан слова спокійні, свій молитовно юний спів! Як ватра, сонце догоріло, пожаром очі обпекло. В горючому вінку несміло схиляю радісне чоло.
Обвечоріло. Обкурилось, мов сто кадильниць, ніч димить, Кружалном сонце покотилось назустріч місяцеві й тьмі. Цвітучий дим, синява муть, ніч зорями на небі шиє. Ти, хлопче, обережний будь, весна росою очі виїсть.
Знов пахне подув конвалійний, насичується медом кров. Хоч крок відміряно спокійний, невтишне серце б'ється знов. Господар саду - юний лірик - повільно йду під ночі спів. Несу в долоні обважнілій кіш, повний спілих місяців.
Шумлять дерева елегійно. Про що шумлять? - Кохання й сон. Так вечора душні обійми вколипіуть серце в свій полон. Таємні тіні - квіти ночі, це душі білених дерев. До місяця летіти хочуть, та вітер їх не забере.
О туго радісна й велика, слова стрілчасті в небеса! Це місяць - молодий музика настроює, мов скрипку, сад. Нестримна мріє і химерна! Прослався в безвість ночі шлях. Ні, небо слів тих не поверне і не поверне їх земля.
Дерев послухай! їхню сповідь у книгу ночі запиши! Мов явір, що тінь власну ловить, схились до власної душі! У книзі ночі срібні букви, натхненні сторінки шумлять. її не візьмете до рук ви, її до серця треба взять.
Мов зорі сплячі в глибині, осяяні недійсним сном, пробудяться слова на дні душі окриленої, і відповідає співом дно. Відповідає співом явір, відповідає співом ніч, спиняється невтишний крок. Натхненним циркулем уяви накреслиш коло рівних строф. Хай серце сп'янене в цю мить окрилюється і горить, нехай злітають догори, нехай зриваються увиш думки схвильовані й крилаті! 0 слово, що в устах тремтиш, невже ж мені тебе спиняти? Я чую, як приходиш, чорна, п'янлива та болюча пісне, шукає змісту гостра форма, єдина, що мій жах помістить, і мою радість світляну, і всю знемоги глибину, і словом просто в серце тну, аж трисне кров, мов крик одчаю, з нестями й щастя умираю. На дверях дому знак зловісний, на дверях дому - перстень пісні.
ДО МОЄЇ ПІСНІ
Крутиться світ весняний і зелений. Ясень співає, і серце співа. Пісня натхненним кружля веретеном, на веретені срібляться слова.
Ясень, осяяний сонцем, упився, перстень натхнення на серці тремтить. Гей же, п'яній, і лети, і крутися, пісне моїх двадцятьох і трьох літ! Неділя, 21 травня 1933
РАННІЙ ВІТЕР
Крилатий вітер, дужий вітер, що зорі, листя й ластівки несе, сп'яняє серце. Ех, летіти в зелений квітень, в синь пісень!
Піднявся день, мов олень з кручі, ніч відплила, мов корабель. Крилатий вітер і пахучий, мов дзенькіт сріблених шабель.
НАЗУСТРІЧ
Росте хлоп'я, мов кущ малини, підкови на шляхах дзвенять. Ось ластівки в книжках пташиних записують початок дня.
Запрягти сонце до теліги, назустріч виїду весні. Окриленим, хрещатим снігом співають в квітні юні дні.
КОРЧМА
Про дівчат і про купців оповідає давня повість. Крилата чарка у руці, жага і трунок гусне в крові.
Червінці дзвонять на столі, і місяць – найхмільніший келих. Схилився вечір до землі і срібним сяйвом ріки стелить.
НА ШЛЯХУ
Обплетений вітрами ранок шугне, мов циганя, з води і на піску кричить з нестями, обсмалений і молодий.
Ріка зміяста з дном співучим, хвилясто хльостають вітри, і день ховає місяць в кручу, мов у кишеню гріш старий.
Клюють ліщину співом коси, дзвенить, мов мідь, широкий шлях. Іде розсміяний і босий хлопчина з сонцем на плечах.
НА ВІТЕР
Кинь пісню на вітер, на вітер слова! Десь шепотом віти, десь шумом трава.
Не в воду глибоку, а в сонце пливеш. Подумай, нівроку: ех, світ цей без меж!
Дме вітер у руна життя молоде, на яблуні струнах долоні кладе.
Немає ще яблук... Хтось кличе з яруг. Послухай: це зяблик, це сірий твій друг.
Ти сонно на яві, ти п'яний від сну. Десь шепотом явір вітає весну.
Десь шелестом сливи... Що більше тобі? Сьогодні щасливий ти птах, далебі! Неділя, 8 січня 1933
ПЕЙЗАЖ З ВІКНА
Дивись: шумує день погожий, кипить зелена заметіль. В товстому дзбані варить рожі, аж піна бризкає звідтіль.
Дуднить по шибах дощ цинобри, і скло відблискує, мов сталь. Парує курявою обрій, хвилює в димі ранніх сальв.
Підвівши очі з-понад книжки, побачиш світ барвистим сном, і думка, вирвавшися нишком, мов нетля, б'ється у вікно.
ЧАРКИ
Зелений ясень, серп і коні. Прилипнув хлопець до вікна. В чарки сріблисті і червоні поналивалася весна.
І хочеться хлопчині конче від весняних воріт ключа. З трави неждано скочить сонце, немов сполохане лоша.
СВІТАНОК
Сплигнула ніч з шумких дерев, втікаючи понад дахами. Замаяв голуб і дере крильми хмарин іржаві плями.
Мов дзенькіт товчених склянок, ясна музика підпливає. Світанку куриться вино, і небо в синяві безкрає.
Аж юне серце затремтить, незаспокоєне й несите. Устами спраглими в цю мить всю хмільність світу хочу спити.
ВЕРЕТЕНО
Стрілчастий день, прозорий холод і вся невпійманість краси. Широко креслиш пісні коло. Ех, пахне ранок. Срібло й синь.
Душа острунена й зелена. Сміється сніг, сміюся я. Червоним сонця веретеном закрутить молоде хлоп'я.
КНЯЗЬ
Ще гори куряться від снігу, сім стріл неначе сім пісень, і юнака вітає день окриленим найменням: Ігор.
Горять скрипки в весільній брамі, на ній стобарвний прапор дня. Іду в захопленні й нестямі, весни розспіваної князь.
ДОРОГИ
Розгорнулась земля, наче книжка (дороги, дороги, дороги). Зашуміла трава і принишкла, простелилась нам юним під ноги.
Тільки небо і тільки пшениця (над нами, за нами, під нами). Тільки безкрай і далеч іскриться, тільки безвість вітає вітрами.
Голубінь, золотавість і зелень (яруги, галявини, кручі). Розспівались таємно: дзінь-дзелень цвіркуни в конюшині пахучій.
Залізиста вода із криниці (дороги, дороги, дороги). О, відкрий нам свої таємниці, дивний місяцю мідянорогий!
Бо в дорогах звабливая врода (о зелень! о юність! о мріє!). Наша молодість, наче природа, колосистим ще літом доспіє. Четвер, 4 i п'ятниця, 5 травня 1933
КЛЕНИ
Схилились два самітні клени, читаючи весни буквар, і знов молюсь землі зеленій, зелений сам, немов трава.
Оброслий мохом лис учений поетику для кленів склав. Співає день, співають клени, лопоче сонячна стріла.
ДО ВЕСНИ
Весно - слов'янко синьоока, тобі мої пісні складаю! Вода шумить у сто потоках, що з дна сріблистим мохом сяють. Направо льон і льон наліво, дібровою весілля їде. Скрипки окрилюються співом, і дзвонять тарілки із міді. Розкотисті музики грають, свячене сонце в короваю. Весна весільна і п'янлива, червоний клен, мов стяг.
Це ти мене заворожила на смерть і на життя.
ПІВЕНЬ
Зоря майнула, мов стріла, неначе іскра, пісня згасла, і тільки з мокрого зела роса краплинами сплила, мов слово, чиста й ясна.
Вже обріїв зігнувся рівень у круглу смугу обруча, і ніч почала вже кінчатись, неначе ватра, догоряти. Ось ранок синім возом їде і сонця сніп в село везе. Крильми шумить червоний півень співучий з міді серп.
СЕЛО
Корови моляться до сонця, що полум'яним сходить маком. Струнка тополя тонша й тонша, мов дерево ставало б птахом.
Від воза місяць відпрягають. Широке конопляне небо. Обвіяна далінь безкрая, і в сивім димі лісу гребінь.
З гір яворове листя лине. Кужіль, і півень, і колиска. Вливається день до долини, мов свіже молоко до миски.
РІЗДВО
Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дук лі. Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий. Ніч у сніговій завії крутиться довкола стріх. У долоні у Марії місяць - золотий горіх.
КОЛЯДА
Тешуть теслі з срібла сани, стелиться сніжиста путь. На тих санях в синь незнану Дитя Боже повезуть.
Тешуть теслі з срібла сани, сняться веснянії сни. На тих санях Ясна Пані, очі наче у сарни.
Ходить сонце у крисані, спить слов'янськеє Дитя, їдуть сани, плаче Пані, снігом стелиться життя.
ЗЕЛЬМАН
Закрутився світ безкраїй, зелень на землі й на небі. Ой, дівчатам заплітають у волосся сонця гребінь.
День зелений, день хрещатий, герці радісних лошат. В пісні важко передати те, чим крилиться душа.
їде Зельман білим возом, тропарями дзвонить ранок. О, скажи, весільна лозо, чому в серці хмільно й п'яно.
(Зельман - герой українськиx веснянок та гаївок)
ЗЕЛЕНА ЄВАНГЕЛІЯ
Весна - неначе карусель, на каруселі білі коні. Гірське село, в садах морель, і місяць, мов тюльпан, червоний.
Стіл ясеновий, на столі слов'янський дзбан, у дзбані сонце. Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей!
ПРАЛIТО
1 Впливаємо в соснове море, в сосновий шум, сосновий спів. Над нами небо неозоре, над нами дах струнких верхів,
над нами віддихом глибоким парують оліясті пні. І чуєш, як під твоїм кроком зростають зела запашні.
Тут не бажаєм більш нічого - обкутатися мохом сну, в прапервісний природи морок, в прадавню впасти глибину.
Хай в нашім тілі, наче в соснах, густа живиця закипить. Хай в наші жили зелень млосна і полум'я спливе й блакить. 2 Вростем у землю, наче сосни (лопоче лісу коругов). Наллється в наші жили млосний рослинний сік - зелена кров. Корінням вгрузнуть ноги в глину, долоні листям обростуть. А бджоли до очей прилинуть і мед, мов з квітів, питимуть. Уже не кров – важка олія в затвердлих ядрах набряка. Немов малина, спіє мрія, солодка, пристрасна й п'янка. Кущем черленим край дороги ростеш у шумі тишини. Лиш олень - самець струнконогий полохливої шука сарни.
ЛІС
Навчися лісової мови із книги лисів та сарнят! Виходить місяць до діброви писать елегії на пнях.
Струмки полощуть срібло тиші, в росі купається трава. Хай найпростіші з всіх слова у книзі лісу ніч напише!
ЛИСТ
На клаптику паперу рука напише слово коротке: прощай. Хоч тьмяні очі знову, знову обіцяють солодкий одчай.
На клаптику паперу рука напише тремтячи, що тісно двом серцям на світі широкому. Весна 1933
ДАВНІЙ МОТИВ
Там хата білена, й осніжені каштани, і місяць, наче сторож, ходить коло хати. Це не сторінка з давнього роману, це спомин хлопця, що не вмів кохати. Мов дві гілки ліщини, розійшлись дороги, і вечір сині тіні кидає на воду. Окремо в бурях пристрасті й знемоги п'ємо життя печальну насолоду.
НІЧ
Розкрита книжка, лампа, блудні нетлі, ляга на серце ржа думок. На стінах тіні в'яжуть круглі петлі в чудний і нерозплутаний клубок. Мов чорний кіт, сів череватий чайник, годинник, наче джміль, гуде. Яка ж солодка ця принада тайни – те слово, що, мов з каменю, тверде! Бляшане небо, олив'яний місяць і ночі попелястий дим. Невже ж нема на цьому світі місця поривам нездійсненним та палким?
ПІЗНЯ ГОДИНА
Об вікно кажан крильми вдаряє, все принишкло, стихло, охололо. Безвість манить нездійсненним раєм, наче ртуть, спливає в жили холод.
Ходиш, ходиш, дивні тіні водиш, з болем родиться у серці пісня. Поплили над світом чорні води ночі.
Спати йди. Година пізня.
Понеділок, 1 травня 1933
РАНОК
Ранок блиснув. Сонце, мов червона цегла, покотилось бляхою дахів. Ранок тіні й мрії розгорнув і знагла піснею возів прогомонів.
Знову перекреслить неба синь безмірну зір падучих лінія крива. Місто дивно біле, майже неймовірне, з мли, немов з уяви, виплива.
Тільки цей куток ще тінню обійнятий, скрипка, струни обвільнивши, спить. Сонна тиша, лиш перо дзвінке й крилате по папері, мов стріла, дзичить. Серпень, 1933
СУВОРИЙ ВІРШ
Не втекти вже, дарма, від жорстоких цих днів, не втекти вже ні в мрію, ні в пісню. Мов фальшива струна, так дзвенить кожний спів під суворих світань весну пізню.
Вже не вирватись більше з затислих обійм, треба глянути дням просто в вічі, хоч навпроти вдаряє скажений прибій, невблаганним нас визовом кличе.
Не сховатись, дарма, в тиху тінь самоти, не закрити долонями зору. Гострий відблиск і відгомін хвиль долетить крізь імлу, хоч найбільш непрозору.
Не сховатись, дарма, під наметом краси, в чаді п'яному строф кришталевих. Вітре днів, мої власні слова рознеси, на шляхах їх розвій стомилевих!
О поете, дарма, вже тобі не втекти, треба визнати те, що найгірше: чи самого себе не оббріхуєш ти в цих п'янливих, розспіваних віршах? Понеділок, 19-та середа, 21 грудня 1932
СПРОТИВ
Чи то струни, чи не струни, чи о, може, вістря шпаг? Вік минув зеленорунний, що садами ніжно пах.
Навіть скрипки срібні жили не заплачуть серед туч, хоч на серце наложили днів твердих тісний обруч.
Так стоятиме навпроти, хоч до цього не привик, наче скам'янілий спротив, цей моєї пісні крик. Середа, 18 січня 1933
ГІРКЕ ВИНО
Мої дні жорстокі та холодні полину навіяли в пісні, потонули обрії в безодні чорної весни.
Знов підказує мені до вуха слів спокуслива, похмільна їдь, що поглине серце завірюха, хоч би мимохіть.
Так складатиму в дні анестезії цю отруйну дань моїм часам, бо дарма: гірке вино поезії мушу пити сам.
Нерозумна мрія зрадно кличе, знаю, що омана це й фантом: хочу вирізьбити днів обличчя вірша долотом. Вівторок, 22 грудня 1932
ГІРКА НІЧ
Заснули люди в чорнім місті, під ковдрами леліють сни. Твоєї мрії не помістить цей світ безкраїй та тісний.
Замовкли голоси охриплі, і спокій крила розпина, і північ зерна маку сипле, та не для тебе тишина.
І ось дрібний чорнявий хлопець підніс долоні до чола. Ні, суті світу ти не схопиш, не вирвеш віршем корінь зла. Середа, 22 березня 1933
