Богдан-Ігор Антонич (1909 - 1937) 

Невеликий на зріст, білявий, з коротко стриженим волоссям, з доб­родушною і вибачливою усмішкою, в окулярах, він швидше нагадував сільського вчителя, ніж поета і глибоко інтелігентну людину.

Народився Антонич на Лемківщині в селі Новиця Горлицького по­віту (тепер Польща) і був единою дитиною в сім'ї. Батько, сільський свя­щеник Василь Кіт, незадовго до народження сина змінив прізвище на більш поважне — Антонич.

Про дитячі роки поета відомо небагато. Він був хворобливим хло­пчиком, тому початкову освіту здобував удома з приватною вчителькою. Нянею його була проста сільська дівчина з поетичною уявою. Вона зна­ла напам'ять багато віршів і часто їх розказувала вголос, а малий Богдан слухав, слухав і запам'ятовував. А іноді_й сам починав говорити вірша­ми, та коли няня кликала маму послухати, то хлопчик соромився і замо­вкав.

Потім навчався в Сяноцькій гімназії. Це був єдиний заклад на всю Лемківщину, де, крім польської, грецької та латинської мов, вивчали іде й українську, або «руську», як тоді її називали. Української мови було дві години на тиждень, тому про її досконале знання годі було й думати. Та вчитель Володимир Чайківський запрошував учнів до себе додому, спіл­кувався з ними і дозволяв користуватися власною бібліотекою. Майже все з цієї бібліотеки Антонич перечитав. Своєму вчителеві він довірив і свої перші вірші.

Вчився хлопець добре. Учителі гімназії ставили його в приклад ін­шим. Одного разу на лекції у сьомому класі професор латині глузував з якогось учня: «Може, позвати маленького Антонина, щоб тобі підказав?» На уроках хлопець ніколи не піднімав руки. Він більше любив слухати і мовчати. Коли професор запитував щось в учнів—підводилось море рук, але руки Антонича ніколи не було. І якщо ніхто не міг дати задові­льної відповіді на поставлене питання, то останнім запитували Богдана. Він піднімався і відповідав завжди правильно.

Уже в гімназії майбутній поет виявляв всебічні інтереси: поезія, спорт, малярство, техніка, медицина, музика. У своїх спогадах тодішні гімназисти відзначають дві риси характеру Антонича — прискіпливу до­питливість і замкнутість, задуманість. Ніколи його не бачили веселим, здебільшого був сумний, «з нахилом до меланхолії». Юнак створив собі інший світ, у який нікого не впускав. Його постійним «другом» став ста­рий, запорошений з віршами зшиток, з яким і ділився Богдан своїми по­тайними думами. На жаль, серед паперів поета цей зшиток не вдалося відшукати.

Після восьми років навчання в гімназії Антонич вступає до Львів­ського університету на гуманітарний факультет. Лемківський діалект, який часто видавав хлопця, проблема з наголосами, вживання полоніз­мів зробили його ще більше замкнутим. Особливо ніяково почував він і обе в товаристві, часто мовчав, хоч умів дуже цікаво оповідати. Анто­нич, котрий українську мову знав в основному з книжок, взявся за її сту-чіювання. Архівні папери поета свідчать, що він багато працював зі сло­вниками, виписував синонімічні ряди з творів українських письменників, розставляв наголоси у словах. Невдовзі копітка робота над словом дала плідні результати — знанням української мови він перевершив навіть друзів-галичан. У мовленні, як і в житті, був педантом...

Рано обірвалося життя поета. Операція на апендицит, запалення легенів, висока температура — і слабке серце не витримало. Прожив Ан­тонич лише двадцять вісім років, здобувши славу відомого поета ще за життя. Та доля розпорядилася так, що він надовго був викреслений з іс­торії української поезії. Сьогодні Антонич належить до тих, хто поверта­ється із забуття в безсмертя.