Борис Грінченко (1863 - 1910)

Борис Дмитрович Грінченко у дворянській родині на хуторі Вільховий Яр Харківського повіту.

Батько письменника був сухою, суворою людиною. Усе в домі він намагався поставити на «панську» ногу (хоч можливості для цього були обмежені), а сина спрямувати на «панську» стежку. Не раз докоряв бать­ко хлопцеві за те, що той грався з «мужиками», карав за те, що знався зі «свинопасами», товаришував з «селюхами».

На все життя запам'ятав Борис ніжні руки матері, її тихий голос. Вона — росіянка, дочка полковника, — над усе любила свого первістка і, як могла, оберігала сина від холодних батькових очей. Тепло і ласку зна­ходив хлопець у діда Андрія, старого пасічника, та його сліпої дружини баби Гальки. Від них перейняв він рідну мову, народну пісню (хоча в сім'ї вимога була категорична: розмовляти виключно «по-благородно-му») і проніс любов до рідного слова через усе життя.

Ріс хлопчик лагідним, з вразливою душею, любив усе живе. Одного разу хотів навіть погладити вовка, що якось забрів на хутір.

У п'ять років навчився читати і майже одночасно почав писати. Шестирічним хлопчиком складав вірші, тоді «видав» на своєму хуторі кілька «журналів». З одинадцятирічного віку Бориса віддали, незважаю­чи на його літературний хист, в середню реальну школу в Харкові. Тут він продовжує свою «літературну діяльність»: «видає», крім російського, і український журнал; глибше знайомиться з літературою, народною творчістю.

Одного разу, на канікулах, перебираючи старі книжки у батьковій скрині (батько майбутнього письменника мав непогану бібліотеку), Бо­рис натрапив на Шевченкового «Кобзаря». Він одним духом прочитав книжку і на все життя полюбив Шевченкове слово.

Однак доля розпорядилася так, що цей єдиний навчальний заклад Б. Грінченкові не випало закінчити: за читання і розповсюдження забо­роненої літератури його було виключено зі школи й ув'язнено. П'ятнадцятирічному юнакові довелося пережити допити, знущання, хо­лод і голод. Коли поліція зрозуміла, що нічого не доб'ється від хлопця, вона звернулася за допомогою до Борисового батька. Страшно було, коли батько власноручно бив сина по обличчю, коли грубо знущався з нього рідний дядько. Борис мовчав. Після ув'язнення майбутнього пись­менника було звільнено на поруки батька і відправлено на хутір. Умов для продовження навчання більше не було: підірване здоров'я, матеріа­льні нестатки.

Б. Грінченкові вдалося підготуватися і скласти екзамен на звання народного вчителя при Харківському університеті. Він здобуває посаду вчителя й одночасно починає активно займатися літературною діяльніс­тю. У 1881 році в журналі «Світ» були надруковані його перші поезії.

Майже половину свого життя Борис Дмитрович віддав школі. На­вчаючи дітей рідної мови, він власноручно писав друкованими літерами тексти, відповідно оформлював їх і використовував як підручники, а та­кож сприяв виданню книжок. Б. Грінченко написав «Граматику» україн­ської мови, яка згодом стала основною частиною «Настусиної читанки» (Настуся — єдина донька письменника). Складаючи цей своєрідний під­ручник для малолітньої доньки та її ровесників, автор мріяв про той час, коли діти зможуть навчатися рідною мовою. У передмові він писав: «Сю книжку написав татко Насті, як вона -не могла читати друкованого, бо воно дрібне, а в неї боліли очі, та й не було тоді таких українських книжок дитячих, щоб їх могли маленькі діти читати».

Усе своє свідоме життя письменник збирав приказки, прислів'я, на­родні дотепи та вірші, влучні вислови. Чимало зібраного матеріалу він умістив у читанці та букварі, які склав. Працюючи вчителем, Борис Дми­трович випустив кілька номерів журналу «Квітка». Під його керівництвом школярі підготували рукописний альманах «Думка», де, крім фольк­лорних творів, були вміщені перші літературні спроби дітей, а також опові­дання Б. Грінченка «Кавуни».