Дмитро Білоус (1920 - 2004)
Читачі знають Дмитра Білоуса як дотепного гумориста,
їдкого сатирика, вмілого перекладача, тонкого лірика, дитячого письменника,
драматурга.
Дмитро Григорович Білоус народився
в селі Курманах на Сумщині. «Сімеєчка в мого
батька, — згадує
письменник, — була, як у того
Омелечка, що про нього в пісні
співається, — одинадцятеро
дітей. Я був десятий».
«Першою грамотною людиною в роду, — пише Д. Білоус, — був мій дід Микола,
батьків батько... А грамотним був у тому розумінні, що вмів читати молитовник, сонник. Був дотепним... Часто говорив
у риму, «до прикладу». Тож: це була своєрідна усна творчість...».
Мати Дмитра була жінкою великої доброти, лагідної вдачі,
вродженого педагогічного такту. Вона ніколи не підвищувала на дітей голос. А коли посилала когось із хлопців до
колодязя, просила: «Принеси, спасибі
тобі, синку, відерце води». І оце
«спасибі тобі» за ще не виконану роботу чудодійно впливало на
дітей: не було такого випадку, щоб хтось не послухався.
Батько Дмитра Білоуса закінчив усього три класи
церковнопарафіяльної школи, але дуже любив читати книжки, тому багато знав.
Довгими зимовими вечорами він читав дітям
Шевченка, Остапа Вишню, Грабовського.
До Григорія Білоуса часто йшли люди за порадою. «Як Миколайович скаже, так і буде», — говорили вони. А батько усе життя прагнув допомогти скривдженим, захистити правду.
Жила сім'я Білоусів дружно. Цінували тут працю, любили
жарт. Змалку Дмитрик також допомагав
батькові по господарству: пас корову, ходив до лісу по гриби та ягоди,
порався на городі.
Не всі діти Білоусів мали одяг і взуття, щоб взимку
ходити до школи. Одні-однісінькі чоботи
були на таку велику сім'ю. Приходила старша сестра зі школи, скидала ті
чоботи, і взував їх Дмитрик. Лише сестрину свитку соромився одягати. Але оскільки іншої вдяганки не
було, йшов на вулицю в жіночій одежі.
Щоб чимось зайнятись у холодну
зимову пору, діти складали вірші, пісні, вигадували цікаві сюжети, а
якось вирішили організувати домашній
самодіяльний гурток, де розігрували сцени з власного життя та життя односельців.
Були тут і «артисти», і «глядачі».
Люди в селі любили малого Дмитрика,
а особливо сусідка Білоусів, яка не мала власних дітей. Вона завжди чимось
частувала його, а одного разу привезла з міста справжню куповану іграшку — полотняного цуцика, набитого тирсою. Яка то була
радість для хлопчика!
У сім'ї Білоусів існували свої сімейні літературні
традиції: батько писав п'єси, старший брат Олекса друкував ліричні поезії. А десятирічний Дмитро заявив про себе
однокласникам жартівливим віршем:
Одного разу по чиїйсь адресації Болсик
Роман пішов до кооперації. Увійшов туди і став. Продавець його спитав: — Чого треба тобі, Божик, Чи
не вкрасти хочеш ножик?
Хлопчиком приїхав Дмитрик до тоді столичного Харкова, де
він працював і вчився в дитячій трудовій комуні імені Ф. Дзержинського. Тут народився перший вірш Д. Білоуса «Весняні
акорди».
«Незабутні для мене уроки мови й
літератури, які викладав рідний брат Павла Тичини
Євген Григорович у 7-й Харківській
школі, — згадує Дмитро Григорович. —
У цій же школі навчався і його син Владик, що теж писав
вірші. Я дружив з ним, бував у них вдома».
Навчання на філологічному факультеті
Харківського університету перервала війна. У складі студентського батальйону
добровільно пішов на фронт, був тяжко поранений. Продовжив навчання Д. Білоус у
Київському університеті.
Дмитро Григорович побував у Болгарії, де вивчав
болгарську мову і літературу. Невдовзі він став перекладачем з болгарської.
У 1969 році в Тернополі на театральній сцені тисячі глядачів
вітали драматурга Д. Білоуса із вдалим дебютом: обласний
драматичний театр показував перекладену ним героїчну драму у віршах
болгарського автора Камена Зідарова «Цар Шишман». Крім цього, він перекладав
рідною мовою твори російських, грузинських, вірменських авторів.
Дмитро Білоус — автор багатьох книжок для дітей і про дітей:
«Пташині голоси», «Упертий Гриць», «Про чотириногих, рогатих і безрогих», «В класі і в лісі» та інших. Дитячим
творам поета притаманні дві ознаки: використання елементів гумору,
пізнавальності та інформативності. Наприклад, дізнавшись, що іволга відлітає з
нашого краю аж на Мадагаскар, де столиця Антананаріву, автор так описав розмову
перелітних птахів у поемі «Сад на Лисій горі»:
Крук до Іволги: Кар-р! Кар!
Ти куди? Мадагаскарр?! - / вона йому уривком співу: Ан-та-на-іш-рі-і-ву!
Найбільшу, мабуть, славу принесла
Д. Білоусу збірка «Диво калинове» (1988). Усе життя поет мріяв про те, щоб привернути увагу дітей
до краси нашої солов'їної мови. І він
написав такі вірші, які спочатку прозвучали по радіо, а потім вийшли
окремою книжкою. Чому автор назвав так
книжку — «Диво калинове»?
Ось його відповідь: «Чому така назва? Тому що в народі краса часто порівнюється з калиною, яка
навесні вкрита білими квітами, а восени — янтарно-червоними гронами тодів і листя. Та й у піснях: «Дівчина, як калина», «Калиновімости», що
з'єднують людей. І мова наша — калинова гілка в рясному саду братніх мов».
| 
