Дніпрова Чайка (1861 - 1927)

(Людмила Олексіївна Березіна-Василевська)

Одеськими вулицями до морського узбережжя прямує молода вчи­телька. Після уроків у гімназії вона любить приходити сюди, щоб зали­шитися наодинці зі своїми мріями. Вчителька вслухається, як плещуться хвилі біля берега і кигичуть чайки, шугаючи над морем. І згадується їй пісня, яку любив співати батько: «Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі, що ви­вела чаєняток при битій дорозі...» Не про чайку ця пісня, а про Україну, про її дітей, яких гнали у турецьку неволю, гнітила польська шляхта, му­чили російські царі... Увечері в своєму щоденнику вчителька занотує: «Виростуть в Дніпрової чайки колись крильця...» І ось у журналі «Нива» появилися вірші «Вісточка», «Пісня», оповідання «Знахарка» з підписом «Чайка Дніпрова». Образ чайки прилинув до неї з берегів Славути, не­подалік від якого минуло її дитинство.

Народилася Людмила Березіна в селі Карлівка (тепер село Зелений Яр) на Миколаївщині в сім'ї священика. В автобіографії вона писала: «Батько мій був веселий, гостинний і до всього прихильний. Через таку вдачу він — з походження великорос — був ходячим збірником фольклору. Од нього в мене напровесні життя з 'явилася така охота до пісень, казок, усяких словесних узорів нашої мови».

Мати письменниці походила з козацького роду і теж кохалася в на­родних піснях. «Казок та пісень я ще з дитинства знала безліч, — згаду­вала Людмила Олексіївна. — Казали про мене тоді, що я і як балакаю, то співаю». Дівчинка була найстаршою дитиною в сім'ї, і батьки вирішили віддати її на службу Богові. Коли Людмилі виповнилося вісім років, її відвезли до Одеси в монастирську школу. Але вона там не прижилася і впросила батьків забрати її. Навчання Люда продовжила в Одеській приватній жіночій гімназії. Тут вона почала писати вірші українською і російською мовами, захоплювалася поезією Пушкіна, Лєрмонтова, Бай­рона, перекладала їхні твори українською мовою. Ще в юності дівчина добре запам'ятала Шевченків заповіт: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Після закінчення гімназії вона працювала приватним учите­лем в багатій родині, але захворіла на запалення легень і змушена була залишити улюблену роботу. Згодом одержала посаду старшої вчительки в Одеській жіночій гімназії, де сама колись училася.

Чоловік Людмили Олексіївни, Феофан Василевський, обіймав по­саду губернського статиста і теж займався літературною творчістю. Свої твори він підписував псевдонімом «Софрон Круть». У їхній сім'ї зростало троє дітей. Мати любила читати й розповідати дітям казки, оповідай ня, а частіше, сидячи на канапі за якоюсь роботою, просила дітей (до них приходили і сусідські дівчатка й хлопчики) самих читати і розказувати прочитане. А в неділю або в свята у сім'ї починалися співи. Яких тільки пісень не виспівували діти!

За допомогу політичним в'язням (для них письменниця збирала одяг, гроші, літературу) та іншу громадську роботу Людмила Олексіївна зазнає арешту й адміністративного заслання. Поліція забрала у неї папку з рукописами. Сім'я переїжджає в село Королівка, недалеко від Фастова. Дніпрова Чайка і тут продовжує свою діяльність. Вона часто буває в Ки­єві, спілкується з М. Лисенком, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, М. Старицьким, Б. Грінченком, М. Коцюбинським. Це був плідний пері­од в її творчості. Письменниця пише вірші, оповідання, казки, лібрето дитячих опер, збирає фольклорний матеріал, записує народні пісні. Тво­рчість письменниці радо вітали І. Франко і М. Коцюбинський.

Останні роки життя Дніпрова Чайка провела у старшої дочки Оксани, яка працювала лікарем на Київщині. Тяжко хвора, прикута до ліжка, Люд­мила Олексіївна пробує писати лежачи. Померла вона у Германівці. Тіло її було перевезено до Києва і поховано на Байковому кладовищі.

Зв'язок поколінь, що був свавільно перерваний, сьогодні знову налагоджується. І маленькі читачі мають змогу знайомитися з багатьма чудовими творами митців минулого, в тому числі й Чайки Дніпрової.