Ірина Жиленко (народилася в 1941 році)

Яка вона, Ірина Жиленко? Невисокого зросту, з очима, веселими й печальними водночас, здивована дівчинка і зріла мудра жінка в одній іпостасі, зі школярською стрижкою, в якій — навіщо? звідки? чому? — проблискує сивина... А ще— емоційна та іронічна, усміхнена і печа­льна, зневірена й довірлива, безтурботна і саркастична, наївна і прозір­лива, проста й парадоксальна, і оптимістична, як сама Поезія — такою знають її люди.

Народилась Ірина Володимирівна в Києві. Дитячі роки дівчинки припали на грізний воєнний і повоєнний час, коли довелося і вчитися, і працювати одночасно. Закінчила вечірню школу робітничої молоді, по­тім — філологічний факультет Київського університету. Працювала ви­хователькою у дитячому садку, згодом — у редакціях газет та журналів.

Перша книжка Ірини Жиленко — «Слово на сольфі» (1965), за нею — «Автопортрет у червоному», «Вікно у саду», «Останній вуличний шарманщик» та інші.

Писати для дітей, вважає письменниця,- велика честь, бо для неї дитина — це чудо, а дитинство    - святкова казка.

Перша книжка для малят «Достигають колосочки» з'явилася в 1964 році. Для молодших школярів поетеса випустила книжку «Вуличка мого дитинства».

Чим цікава поезія Ірини Жиленко? Багатьма речами. Наприклад, Ірину Жиленко вважають найбагатшою на кольори поетесою. На­віть підраховано, що в її збірках (за винятком вибраного, де вміщені ві­рші з інших збірок) назви кольорів вжито 1059 разів. А ще поетеса дуже любить рослини, особливо квіти, і щедро описує їх у своїх віршах (мож­ливо тому, що виросла на вулиці, однією з назв якої є «Ботанічна»?). На честь фіалок (своїх улюблених квітів) вона навіть створила літературний жанр «фіалки-вірші».

І ще один штрих. Кажуть, що за творами І. Жиленко можна вивча­ти побут киян: дізнатися, де який магазин чи базар, куди яка вулиця по­вертає («І вулиця Микільсько-Ботанічна покотить вниз затрав'янілий брук...»), де розташований потрібний парк (немов у довідковому бюро).