Іван Гнатюк (народився в 1929 році)

З села Дзвеняча, що на Тернопільщині, почалася хресна дорога ві­домого поета Івана Гнатюка. Сувора доля забрала у нього молодість і вготувала каторжні табори.

Народився Іван Федорович у бідній селянській сім'ї. Батьки йо­го — Федір Іванович і Варвара Павлівна -- були простими людьми, які заробляли на шматок хліба чесною працею. Спочатку сім'я тулилася у тісній комірчині з одним вікном, а потім батько взявся сам будувати хату на смужці поля за селом, що дістався мамі у посаг. Сам збирав камінці на фундамент, носив на плечах дерева з лісу, сам штукатурив. А потім навчився ставити печі й ходив по селах на заробітки. Додому приходив інше по суботах. Мама поралася в хаті, на городі, а зимою ткала полот­но та рядна.

У дитинстві Іван був великим бешкетником. І дня не проходило, щоб він чогось не накоїв. Тільки-но зранку розплющував очі — зразу думав, що б таке вчинити, щоб скуштувати березової каші. Майже що-іия батько брав у руки ремінь, але хлопець настільки вже звик до таких процедур, що навіть ніколи не плакав. Хіба трохи ображався, коли била мама, бо це було принизливо для нього: бити мав право тільки тато. Про один такий епізод з дитинства пише письменник у своїх спогадах. Мама маварила пшоняної каші й насипала у дві миски — для Іванка й старшої на два роки сестрички Гані. Хлопчику здалося, що в другій мисці каші оільше. Він запропонував сестрі помінятись, але вона не схотіла. Іван до-иго не роздумував і шпурнув миску з гарячою кашею прямо в обличчя іівчинці. Мама пообмивала їй патьоки, змастила олією попечені місця і прутом відшмагала малого розбишаку так, як він того заслужив. Мов ошпарений, вибіг хлопець з хати і, щоб допекти матері, подався на город рвати капусту, буряки, коноплі. Мама спересердя вдруге відлупцювала ііого так, що аж прут поламався. Гнів переповнив хлопця. Він побачив канаву з ріденьким болотом і скупався в ній. Звідкись над'їхав сусід Ан­гін Чорнобаїв і вперіщив його батогом по прилиплих штанцях. Та це ще було не все. Іван закрався на сусідський город і спустошив його до останньої грядочки. Бунт проти мами тривав три дні. Наближалася субота, і повинен був повернутися тато. Ввечері хлопець придибав додому, мама його нагодувала, відмила і поклала спати. Зранку прокинувся й почув батьків голос. Тато підійшов до сина, взяв його за руку і в одній сорочині вивів у сіни. Дістав з відра ще з учорашнього вечора замочений мотузок, що на ньому водили корову, склав його вчетверо, вивів босого хлопця на конюшину, яка росла за стодолою, і бив скільки хотів і куди попало. А потім повів на город і заставив їсти вирвану городину, але Іван навідріз відмовився від конопель, бо дуже були терпкі. Таке безжа­льно-рідне виховання загартувало хлопця до тих випробувань, через які він мав пройти.

У школі Іван вчився добре. Дуже любив малювати. Одного разу намалював на дошці коня (він часто грався конем, замість якого слугу­вала довга палиця з ліщини) і не встиг заштрихувати гриву, як пролунав дзвінок і в клас зайшла вчителька. Вона глянула уважно на дошку й за­питала,, чий це малюнок. Потім покликала директора, а той викликав до школи Іванового батька. Директору сподобався малюнок, і він через ба­тька передав хлопцеві зошит, кольорові олівці й гумку ще й пообіцяв, що після закінчення школи пошле його вчитися за державні кошти на худо­жника. Та навчання перервала війна. А після війни Іван провчився один рік (п'ятий клас), закінчив його з похвальною грамотою, підібрав таке саме чорнило, до п'ятірки дописав дві палички (ніби це сьомий клас) і ві­діслав документи до Кременецького педучилища. Як відмінник був зарахований на навчання поза всякими конкурсами. В училищі продовжував малювати. Виконані ним портрети вождів і письменників прикрашали стіни класної кімнати.