Микола Вороний (1871 - 1938)

Немає, мабуть, дитини, котра б не знала прекрасного вірша «Сні­жинки», якого написав для маленьких Микола Кіндратович Вороний. У його поетичному доробку є багато інших чудових творів, які, на жаль, ще найменшим читачам не відомі. Річ у тім, що М. Вороний довгий час був пасербом у рідному краї, його ім'я тричі викреслювалось з історії української культури.

Народився поет на Катеринославщині. Через півроку після наро­дження хлопчика сім'я переїжджає на Слобожанщину, де на околицях Харкова в напівсільському-напівміському оточенні пройшло його ди­тинство. Національний дух у родині підтримував не батько, а дід Павло Денисович, старезний і міцний дідуган, який, доживши до сторічного ві­ку, розмовляв виключно українською мовою. І це після двадця­тип'ятирічної служби в уланському полку, де він так і не зрусифікувався! Йому навіть прізвисько дали «Улан», а всю його сім'ю по-вуличному на­зивали «Уланенками». Взагалі в характері майбутнього поета водночас поєднувались бунтівлива вдача і твереза розважливість. Причини очеви­дні: його прапрадід по батькові був гайдамакою, а прапрадід по матері П. Колачинський був ректором Києво-Могилянської академії. Від матері разом з піснями й казками засвоїв він і першу науку, яку потім продов­жував у гімназії і школах Харкова й Ростова-на-Дону. У дитинстві Ми­кола захоплювався творами Ф. Купера, Ж. Верна і, звичайно, «Кобза­рем» Шевченка, з якого багато поезій знав напам'ять. У Ростові-на-Дону Вороний разом з іншими гімназистами організував гурток «Українська громада», через що зазнав переслідувань з боку уряду. Йому було забо­ронено вступати до університету й проживати у столиці та університет­ських містах. Юнак змушений був виїхати за кордон. Він якийсь час живе в Австрії і навчається у Віденському університеті. З часом переїжджає до Львова і стає студентом Львівського університету. На перехрестях по­етової долі зустрічалися М. Коцюбинський, Леся Українка, М. Лисенко, П. Тичина (Павло Григорович вважав себе учнем Вороного), М. Рильський. Та колосальний вплив на письменника мав І. Франко, якого він вважав велетнем думки.

М. Вороний відомий не лише як поет, а й як літературний і театра­льний критик, історик, публіцист, актор (працював у трупах Кропивни-цького й Саксаганського), режисер, знавець музики й живопису, пере­кладач (зробив найкращі переклади українською мовою «Інтернаціона­лу», «Марсельєзи», «Варшав'янки»). Після Жовтневої революції він, як і багато інших представників творчої інтелігенції, виїхав до Польщі, де прожив шість років. Повернувшись знову на Україну, Вороний активно включається у творче життя. У 1928 році громадськість Києва широко відзначила тридцятип'ятиріччя його письменницької діяльності. Та вже насувалася грізна хвиля тридцятих років з масовим винищенням усього мислячого, тим паче, українського. Поет був зарахований до націоналіс­тів, білоемігрантів і, як наслідок, — виправно-трудові табори, які після трьох років були замінені засланням у Казахстан.

Щоб якось полегшити несправедливий вирок батькові, з Москви до Києва спеціально приїхав його син Марко, відомий на той час дитячий поет (теплі стосунки з сином скрашували невлаштоване сімейне життя Миколи Кіндратовича, бо з дружиною він був розлучений). Не відав тоді Марко, що допомога батькові коштуватиме йому дуже дорого. Після арешту батька було заарештовано й сина. Більше року сидів Марко в одиночній камері без суду й слідства, а потім був засуджений до семи ро­ків виправно-трудових таборів. Його заслали у далеке місто Кем, що на­впроти Соловецьких островів, звідки він уже не повернувся.

Подібна доля чекала й батька. У М. Вороного навіть немає точної дати смерті. Після 1937 року слід його загубився. В одній біографічній довідці зазначається, що він помер 24 квітня 1940 року в селищі міського типу Новоукраїнка на Кіровоградщині від атеросклерозу мозку. В іншій йдеться про те, що помер поет в 1942 році в окупованій фашистами Во­ронезькій області. І лише недавно дослідникам творчості Вороного вда­лося з'ясувати істину. В управлінні КДБ Кіровоградської області знайде­но документ, який складається усього лише з тринадцяти рядків із вказа­ною датою — 29 квітня 1938 року. Виявляється, не було у Миколи Кінд­ратовича тихої старості, атеросклерозу, а був другий, досі не відомий арешт і вирок — розстріл. Виконання вироків не затримували більш як на 2-3 тижні...