Олександр Довженко (1894 - 1956)

На околиці Сосниці, що на Чернігівщині, стоїть стара присадкувата хата. Звідси, минаючи городи, зелені луки, біжить білоголове хлоп'я до свого найулюбленішого місця — до Десни. Подовгу сидить собі на піщаному березі, вдивляючись у водяну синь, слухаючи плюскіт хвиль, і мріє, мріє... Це Сашко Довженко. Він був сьомою дитиною в сім'ї, в котрій із чотирнадцяти дітей у живих залишилося лише двоє — Сашко і сестричка Поліна. Хлопчик пам'ятає, як в один день від пошесті померло відразу аж четверо дітей. Багато сліз пролила Одарка Єрмолаївна, його мати. Одну розраду в житті вона мала — народні пісні. А скільки знала їх! І веселих, жартівливих, і сумних, жалісних.

Батько письменника, Петро Семенович, був хліборобом. Тяжко працював з ранку до вечора. Та й малого Сашка змалечку привчив любити землю. Не один мозоль пам'ятають дитячі рученята. Батько і мати були неписьменні, а дід Семен Тарасович, колишній чумак, умів читати. Усі в сім'ї любили жартувати, цінували гостре, дотепне слово. Старалися бодай зрідка пересипати сльози жартами. Ще Довженки славилися тим, що з діда-прадіда гнали дьоготь. Через те їх і прозвали Дехтярами, а хлопчину — Дехтяренко.

У дитинстві Сашко дуже любив малювати. Малював на перевернутих табуретках, стінах, дощечках, клаптиках паперу. Малював квіти, яблука, хати, коней, людей. Навіть одного разу, дивлячись у дзеркало, намалював власний портрет.

Понад усе батькові хотілося дати освіту єдиному синові. 1 ось настав день, коли Петро Семенович привів Сашка до школи. Хлопчик, побачивши вчителя, дуже злякався і міцно притиснувся до батька.

—  Як тебе звати? - запитав учитель.

—  Сашко, - прошелестів губами хлопчик і сам не впізнав свого го¬лосу.

—  А як звати твого батька?

Сашко ще міцніше обхопив батькову ногу і перелякано зиркав очима.

— Не розвинений, - зробив висновок поважний учитель.

Пізніше цей же учитель (Леонтій Созонович Опанасенко), побачивши неабиякі здібності Сашка, сам наполягав на тому, щоб хлопець продовжував навчання в Глухівському вчительському інституті. Але спочатку була школа, де Сашко був «круглим відмінником», потім училище. Вже в юнацькі роки Олександр хоче осягнути все, в нього немає якогось одного захоплення. Він удосконалює гру на скрипці, влаштовує театральні вистави, записує почуті від кобзарів і лірників народні пісні й думи, співає сам, «запоєм» читає все, що потрапляє під руки, збирає бібліотеку... Згодом в автобіографії він напи¬ше: «Мені здавалось, що я все можу, що все легко, і мені хотілося бути різним, хотілося начебто розділитися на кілька частин і жити в багатьох життях, професіях, країнах і навіть видах».

Бажання вчитися привело Олександра Довженка до Глухівського вчительського інституту, куди за умов царського режиму мали право вступати діти хліборобів (до того ж за успішне навчання студенти одержували стипендію). На тридцять вакантних місць було триста бажаючих. Юнак склав успішно всі екзамени і був зарахований до інституту, хоч стипендії і не одержував. Щоб учити сина, батько «відкраяв від серця» десятину землі. У своїх неповних шістнадцять Сашко був наймолодшим серед першокурсників, де навчалися студенти з солідним вчительським стажем. Він був яскравою особистістю, і його зразу всі полюбили. Друзі називали його «Сашко-філософ»...

Ким тільки не був Олександр Довженко. Він і кінорежисер, і сцена¬рист, прозаїк, драматург, живописець, графік, етнограф, оратор, дипломат, військовий кореспондент, філософ...Все це дало йому право піднятися на вершину світової слави і заявити про геніальний талант Довженка.