Олександр Копиленко (1900 - 1958)

«Цього літнього чоловіка можна було щонеділі зустріти на «пташиному базарі» у Києві. Ще здалеку помічали його хлопчаки, постійні відвідувачі цих базарів, і з радісними вигуками: «Дядько Саша! Прийшов дядько Саша!» — кидались йому назустріч. «Дядько Саша», відомий український письменник О. Копиленко. приходив сюди не стільки купувати птахів, скільки зустрітись з давніми друзями, дорослими й дітлахами, любителями рідної природи, яку, за його ж висловом, він «спостерігав від самого дитинства», — читаємо в антології дитячої літератури «Веселка».

«Характер у Копиленко, — згадує Ю. Смолич, — був такий. Вій був заповзятий рибалка, що вічно готувався виїхати на рибні лови широкого масштабу і ладнав собі відповідну снасть, але... так і не знаходив часу виїхати на річку з вудкою. Він був і пристрасний мисливець, який, проте, за все своє життя — принаймні, скільки я його знав, а знав я його сорок років — не вбив жодного зайця чи качки. Щонеділі Олександр Іванович вставав удосвіта й ішов неї Поділ на пташиний базар. Він оглядав усіх дроздів, снігурів, синиць, потім купував собі одного чи пару, приносив додому і... випускав з балкона на волю».

А ось що згадує з цього приводу син Олександра Івановича Любим Копиленко: «..День був напрочуд гарний — веселий (метушливий. Весь час заходили люди, — а я бігав одчиняти двері! — дзвонив телефон. І кожному я повідомляв, що батько збирається на полювання і привезе мені (звичайно ж) зайчика.

Минав день чи два, з таким же гамором, як і від 'їздив, батько повертався, і вже на порозі вручав мені коробку моїх улюблених цукерок — «П'яна вишня».

—              Це тобі від зайчика!

—              А де ж сам зайчик?

—              Зайчикова мама побачила, що я націлився у зайчика, і сказала мені: «Не чіпай мого синочка, а я за це твоєму синкові гостинця передам». Я зайчика одпустив, а вона передала тобі цукерки.

Таке пояснення цілком влаштовувало мене, тільки от ніяк не міг збагнути, звідки в лісі цукерки беруться...»

Хто ж він, Олександр Копиленко? Учитель за фахом, письменник за покликанням і великий природолюб. «Він усе життя цікавився птахами, звірятками, розводив у себе на квартирі якісь рідкісні рослини, про які вмів розповідати дивовижні історії», — згадував М. Рильський, який з приємністю навідував О. Копиленка, слухав спів різноголосих птахів, милувався цим своєрідним куточком живої природи.

Народився Олександр Іванович на Полтавщині в сім'ї залізнични-ка. Підлітком йому довелося заробляти на хліб: спочатку на залізниці вантажником, а потім хлопця перевели в хімічну лабораторію дослідної станції, бо мав нахил до біологічних наук. У 1920 році О. Копиленко закінчив Красноградську учительську семінарію, а потім навчався на природничому відділенні Харківського інституту народної освіти. 1 хоч не став Олександр Васильович біологом, а зайнявся літературною діяльністю, він на все життя зберіг любов до природи і намагався прищепити її підростаючому поколінню.

Перше оповідання О. Копиленка «Там, мабуть, краще» було надруковане в журналі «Плуг» (1922), а перша книжка— збірка оповідань «Кара-круча» — написана в 1923 році. У 1934 році автор вперше опублі¬кував збірку природничих оповідань «В лісі». Книжка відразу ж сподобалась юному читачеві. Згодом вона вийшла повторним виданням, а в 1948 році з'явилася збірка оповідань «Як вони поживають», де поряд з новими були вміщені оповідання з попередньої збірки. У передмові до книжки О. Копиленко писав: «Всюди і майже щодня ми зустрічаємося з ними, з нашими друзями — з тваринами і птахами. Зустрічаємося й дома, а частіше в полі, в лісі, в степу. Ми їх дуже любимо. Саме про те, як вони поживають — деякі з наших друзів , я й намагаюсь розповісти в цій книжці». Письменник зумів вдало поєднати свої біологічні знання, щоденні спостереження з високим письменницьким хистом, що, безперечно, забезпечило її значний успіх. Він не тільки «все це сам бачив, переживав, спостерігав від самого дитинства», але й зумів точно, виразно і лаконічно описати.

О. Копиленко не зупинився на досягнутому. До кінця свого життя він удосконалював і доповнював цей цикл оповідань про природу і її мешканців, який у повному обсязі вийшов у світ в 1961 році (вже після його смерті) як вияв глибокої шани і поваги до письменника-природолюба.

Близькими для Олександра Івановича, учителя за фахом, були про-блеми школи. Саме зображенню шкільних буднів він присвятив романи «Дуже добре» і «Десятикласники».