Остап Вишня (1899 - 1956)

(Павло Михайлович Губенко)

Народився Остап Вишня на Полтавщині. Родина Губенків жила дружно, батько з матір'ю залучали дітей з раннього віку до роботи (а мали вони сімнадцятеро дітей).

«Ріс, як і всі ростуть, — згадував письменник, — грався, як і всі, стрибав через перелази, зимою сковзався на льоду і спускався на санчатах. Бігав наввипередки. Тоді ще стометрівок не було, а звалося це так: «Ану од груші до соломи! Тю!» — і побігли. Тю — це нинішній вистріл судді на старті».

«Школу життя» письменник проходив поетапно: спочатку пас гу­сей, потім — свиней. Вища освіта, за словами самого Остапа Вишні, включала телят, овець, корів, коней. Та батьки прагнули дати своїм ді­тям освіту. Закінчив малий Павлусь сільську школу, де здобув початкову освіту, а потім вчився у Зіньківській міській двокласній школі. Вже тоді проявилася його любов до книги, лагідна вдача, дотепність.

Заповітною мрією Павла було стати вчителем, тому просить рід­них, щоб дозволили йому вступити до Глухівської вчительської семінарії. Однак батько як колишній солдат мав право віддати сина на «казьонний кошт» — у військову фельдшерську школу, яка знаходилася в Києві. Так потрапив хлопець у великий культурний центр, роки перебування в яко­му відіграли неабияку роль у формуванні його як письменника.

У 1917 році Павло Губенко вступив до Київського університету, але університетської освіти не здобув. Тоді він береться за літературну пра­цю. 22 липня 1921 року в газеті «Селянська правда» була надрукована гумореска «Чудака, їй-богу!» Під нею вперше стояв підпис: Остап Виш­ня. Змалював у ній автор пастушка Остапа та його ровесників, а ім'ям свого допитливого героя письменник підписав твір. Ім'я прижилося, припало йому до вподоби і залишилося за П. М. Губенком на все життя.

Сучасники Остапа Вишні згадують, що не був він ні балакучим, ні веселим; худенький, тихий, неначе аж сором'язливий. «В замисленому, навіть сумовитому з вигляду лірикові, незмінно м 'якому, делікатному, доб­росердному стороння людина нелегко визнала б добре відомого йому з літе­ратури веселого і безжального Остапа Вишню. А втім, це було саме так». Тяжкі випробування випали на долю письменника. У тридцятих роках його було звинувачено в організації замаху на Постишева, наві­шано популярний на той час ярлик «ворог народу» і відправлено на ка­торгу на береги Печори, де П. М. Губенко працював плановиком і фель­дшером. Заслання тривало десять років. Десять літ неволі й принижень. І лише випадковість вберегла Остапа Вишню від смерті.

А було це так. Везли письменника на страту. Але в цей час на річці скресла крига (ніби пожаліла в'язня), і на етапі довелося затриматися на кілька місяців. А коли приїхали на вказане місце, з'ясувалося, що все ко­лишнє керівництво табору розстріляли. Доля змилостивилась над люди­ною. І вже до кінця строку Остап Вишня працював фельдшером. Лише у квітні 1944-го року повернувся письменник на Україну.

Дивом збереглися листи, написані у той смертний час і адресовані Варварі Олексіївні Маслюченко — дружині Остапа Вишні, відомій у Ха­ркові театральній актрисі, та дочці Марії. У них — велика туга, біль і ві­ра. Віра у повернення.

Зворушлива дружба єднала Павла Михайловича і М. Т. Риль­ського. Якось дружина Остапа Вишні запитала Максима Тадеиовича, чи не пригадує він, коли познайомився з Остапом Вишнею. «Не пам'ятаю. По-моєму, я знав його все своє життя», — відповів поет.

А ще Варвара Олексіївна згадує таку деталь: Остап Вишня не мав костюма, і Максим Тадейович поділився з ним своїм скромним гардеро­бом (віддав йому один із своїх двох костюмів).

Творчість Остапа Вишні багата і різноманітна за жанрами і за сти­лем. Він писав сатиричні вірші, оповідання, фейлетони, анекдоти, жарти. Письменник часто звертався до жанру дитячого оповідання, щедро зма­льовуючи епізоди з дитинства. Іноді навіть важко встановити, де закін­чується автобіографічне і починається художнє. Лише після війни видано для юного читача ряд гумористичних оповідань автора, найвідоміші се­ред яких такі: «Молоді будьмо!», «Великі ростіть», «Дітям», «Перший диктант».