Віктор Кава (1937-2004)

Серед чарівної чернігівської природи, де зелені горби переходять у глибокі балки, де тихо несуть свої води Удай та Лисогір, у селі Поділ народився Віктор Кава. Батьки його, Іван Васильович та Уляна Володими-рівна, вчителювали, хоч самі були дітьми неписьменних хліборобів. У сім'ї гордилися своїм родом, бо прадіди по материній лінії були реєстро-вими козйками Прилуцького полку. Віктор день у день мав змогу слухати бабусині казки, пісні, загадки, різні придибенції, яких вона знала безліч. Бабуся, Уляна Григорівна, була напрочуд цікавою жінкою. У селі всі її любили, але й остерігалися. Вона вміла кожного скопіювати або, чого доброго, ще й прізвиськом якимсь наділити, що й до кінця віку не відли-пне.

З дитячих вражень у Віктора найяскравіше вкарбувалися в пам'ять воєнні роки. Батько пішов на фронт. Мати з дітьми переїхала у село Кобижча, де жила батькова родина. Пам'ятає хлопчик холод, голод і все-обіймаючий страх... Одного разу німець, забавляючись, націлив дуло автомата прямо на малого Вітю. Щастя, що бабуся встигла підбити фашистові руку, — і куля продзижчала мимо. Ще він пам'ятає, як часто у селі німці робили облави і як мати ухитрялася вислизнути з них (вона ж бо разом з бабусею пекла хліб для народних месників, розповідала їм, що діється в селі).

Дитяча пам'ять зберегла згадку і про першу вчительку Поліну Семенівну, і про перші уроки без дзвінка й годинника, без зошитів і шкільного приладдя. Зберігся спогад і про першого вивченого вірша («Тихесенько вітер віє...»), якого старанно переписав і відіслав на фронт батькові. А потім була радість: закінчилася війна, повернувся додому батько, хоч і зранений. Окрім тисяч вихованців, Іван Васильович залишив по собі ще й дві збудованих ним школи — у селі Ярославка та в місті Бобровиця, де він був директором. Важко доводилося у повоєнні роки, навіть їздив до міністра освіти Павла Тичини, щоб добути два ящики скла і два відра фарби для новозбудованої школи

Вірші Віктор почав писати рано. Першого вірша, як згадує поет, написав у третьому класі вимушено. А було це так. У село раз на тиждень привозили морозиво. Батьки давали гроші лише на одну порцію. А дітям так хотілося цієї смакоти! І ось однієї неділі, коли мама пішла на базар, Вітя разом з сестричкою Шурою вблагали батька купити їм цілий глечик морозива. Тато, давши їм по чашці, решту заховав у погріб. Та діти швидко знайшли сховок, з великим смаком з'їли геть усе і — захрипли. Боячись, що мама розгнівається та й батькові влетить, Шура раптом запропонувала: «А давай складемо віршика про морозиво, але щоб його з'їли їжачки». Так і народився перший вірш. І сталось диво — і мама не сварила, й ангіни не було. Ще тоді Вітя переконався у чарівній силі поезії.

Школу закінчив із золотою медаллю. Прийшов на співбесіду до декана фізичного факультету Київського університету, а той, уважно вислухавши абітурієнта, порадив Вікторові займатися журналістикою. Довго ще хлопець писав вірші, але сам же ними був незадоволений. І наважився одного разу показати свій поетичний доробок Павлу Тичині. Тичина й порадив юному поетові попробувати себе в прозі для дітей (бо у Віктора Кави були вірші про дітей).

Найбільше письменник любить писати весною, коли пробуджується природа...