Анатолій Дрофань (1919-1988)
 Анатолій Павлович народився в місті
Ічня на Чернігівщині в сім'ї залізничника. Батько письменника був завзятим
мисливцем. Багато років він головував у місцевому товаристві мисливців та
рибалок. Маленькому Толі нерідко випадала
нагода побувати з батьком на полюванні, посидіти біля вечірнього вогнища,
заночувати під копицею пахучого сіна.
В Ічні хлопець закінчив семирічку,
відвідував музичний і фотогурток. Та найбільше любив уроки
літератури, і насамперед читання творів свого земляка Степана Васильченка.
Перше оповідання А. Дрофаня «Перепел» з'явилося у 1945 р., а через одинадцять років вийшла збірка оповідань «Журка з Сонцеграда».
Десяток років після війни Анатолій Павлович працював
журналістом і практично не писав художніх творів. Причиною цього була не лише
складна праця журналіста, яка забирала багато часу, а й те, що вважався «підозрілим», оскільки перші два роки
перебував на окупованій німцями Україні.
Особливо плідними для письменника були останні три
десятиліття. За цей час він видав півтора десятка своїх книжок. Завоювали
симпатії читачів романи «Таїна голубого палацу», «Буремна тиша»;
повісті «У кожному камені — іскра», «Біла криниця», «Загадка старої дзвіниці»;
документальна повість «Коли ми
красиві»; збірки оповідань «Троянди», «Альбіон», «Земля для квітів»,
«Сонцелюби»; збірка сатиричних оповідань «Іменини»; книги для дітей «Про
Барона, Мавру і Мале Вушко», «Коли я виросту», «Янехо» та інші твори.
Доповнюють образ Анатолія Дрофаня
як людини спогади Миколи Самійленка, який вчився разом з
Анатолієм Павловичем на філологічному
факультеті Київського університету. Він згадує, що вже тоді юнак помітно
відрізнявся з-поміж студентів своєю дорослістю: зібраний, урівноважений,
розсудливий. Відчувалося, що мав більший життєвий досвід, мабуть, тому,
що його тато був хворобою прикутий до ліжка і батьківські обов'язки в сім'ї
рано лягли на плечі сина.
Анатолій Дрофань був середнього
зросту, міцно складений, стрункий і жвавий. Його строга атлетична
постать не змінювалася до самої смерті — такі люди не горбатіють, не згинаються навіть у похилому
віці, ніколи не ходять з опущеною головою.
А ще, як згадує Микола Самійленко,
він усе вмів і за все брався. Журналіст і
письменник, Анатолій Павлович мав чималу сім'ю, ніколи не цурався фізичної праці: із завзяттям порався біля землі,
вирощував сад, будував, досконало знав автосправу, з
любов'ю і вміло користувався автомашиною, як тільки
міг і чим тільки міг, помагав людям у їхніх скрутах.
Дорога письменника обірвалася на
творчому злеті. Він саме здав до друку новий роман «Музи кохання». В
останній день свого життя Анатолій Павлович зайшов до видавництва «Радянський
письменник» і поклав на стіл редакторові доопрацьований з урахуванням
зауважень рецензентів рукопис, сказавши,
що роботу завершено. Того ж дня його не стало.
| 
