Антін Лотоцький (1881 - 1949)

Щедра талантами, галицька земля. Вона народила багатьох синів і дочок, котрі своїми ділами прославили її.

Вірним сином свого краю був Антін Лотоцький. Народився він у селі Вільхівці на Опіллі (тепер Львівська область) у сім'ї галицького письменника і педагога Льва Лотоцького. Батько часто оповідав дітям про відважні й трагічні сторінки нашої історії, і ці розповіді западали глибоко в душу малого хлопчини. У сім'ї Лотоцьких панувала творча атмосфера: батько був знаний у культурно-мистецьких колах, сам займався літературною творчістю і друкувався в «Літературно-науковому віснику», що виходив у Львові за редакцією І. Франка, М. Грушевського і В. Гнатюка.

А. Лотоцький змалку був привчений до книжок, ріс старанним і працьовитим. Перші його літературні спроби припадають на роки навчання в Бережанській гімназії. Антін разом з братом Володимиром видавав гумористичний журнал «Небилиці». Та справжня слава прийшла до нього після виходу у світ чотирьох томиків «Історії України для дітей», котра й зараз служить підручником з історії для школярів діаспори. А щоб дітки краще знали історію рідного краю, він розказав її в численних оповіданнях, починаючи від княжих часів і до періоду, коли на захист української державності стали справжні лицарі свободи — січові стрільці.

А. Лотоцький співробітничав з дитячим часописом «Світ дитини», де започаткував курс англійської мови для наймолодших, цикл краєзна-вчих оповідань «Славко на мандрівках», друкував свої історичні опові-дання, якими зачитувались не лише діти, а й дорослі. Свої твори письменник підписував псевдонімами Вуйко Тонцьо, Я. Віяьшснко, Тото-Долото, Лотан, Самособою не Руданський та іншими. А коли над Україною нависла біда, А. Лотоцький без вагань записався добровольцем до легіону Українських Січових Стрільців і захищав свою землю зі зброєю в руках. Такого не прощали. Тому його твори майже на ШІСТЬ десятиліть були заборонені, знищені, лише поодинокі примірники збереглися в недоступних спецархівах окремих бібліотек.

Ще «великий гріх» письменника був у тому, що він прагнув виховати українську молодь національно свідомою, шляхетною. За його участю учні Рогатинської гімназії, де він працював учителем, заснували товариство «Молода Січ». «Січовики» повільно, але добросовісно вивчали історію України, українську літературу; класи прикрашали світлинами (фотографіями) українських письменників і малюнками українських і чужих митців, допомагали товаришам-козакам морально і матеріально. У «Молодій Січі» панували козацькі закони: свою старшину обирали самі учні терміном на два місяці, і кожен новообраний гетьман одержував якесь історичне ім'я. Члени товариства дбали і про фізичне вдосконалення: вони займалися військовими вправами, туристичними походами.

А. Лотоцький був самітником, родина чомусь його не визнавала. За клопотанням Спілки письменників останні роки життя він провів в інтернаті для перестарілих, де жила львівська інтелігенція, в основному вчителі. Письменник рідко бував на людях, часто хворів. На похорон митця прийшла невеличка купка людей. Ховали його прямо з лікарняно-го моргу. Дослідники творчості письменника недавно віднайшли на Личаківському цвинтарі могилу А. Лотоцького. На могилі того, хто шаблею і пером вірно служив рідному народові, скромний дерев'яний хрест і звичайна металева табличка.