Євген Гуцало (1937- 1995)

Стрімка летюча постать, задумливі каро-зелені очі, у руках дипло­мат і газета або журнал.

Народився Євген Гуцало в селі Старому Животові на Вінниччині у сім'ї вчителів. Батькам доводилося переїжджати з однієї сільської школи в іншу, й малий Женя вдосталь надивився розмаїтої подільської приро­ди, наслухався щирих і співучих подолян. Батько викладав українську мову і літературу, а мама— хімію і біологію. Мабуть, тому в Гуцала та­ка рівновелика любов до рідного слова й рідної природи, до ледь влови­мих відтінків барвистої мови і до шовкових трав.

Коли хлопчикові було чотири роки, почалася війна. Ця тема згодом знайшла своє відображення в багатьох творах письменника. Та й у дитя­чих іграх тодішніх дітей війна ще довго нагадувала про себе. Пам'ятає Дмитро Лабунсць, товариш дитинства, як вони разом з Женею розстрі­лювали опудало, одягнене в німецький мундир, що його на городі поста­вила баба Ликера.

А потім була школа, та сама, яку спалили фашисти і яку першою люди взялися відбудовувати. Хлопець змалку тягнувся до слова. Одного разу треба було написати твір на вільну тему. Прочитавши його творін­ня, батько підозріло глянув на сина і на весь клас запитав: «Ти оце звідки списав?» Пробувати себе в літературі Євген почав рано, ще десь у тре-тьому-четвертому класі. За хатою, в кущах бузку, сам змайстрував собі столика з грабових жердин і спекотними днями ховався в затінку й писав вірші, оповіданнячка. Писав, клеїв у конверти і відсилав. Але відповіді чомусь приходили завжди негативні. Жоден дитячий журнал і дитяча га­зета не надрукували ні одного його рядочка. Та хлопець твердо вирішив стати журналістом. А ще багато читав. Читав усе, що потрапляло до рук. Випасаючи череду, читав «Кобзар» Шевченка і стару обдерту Біблію без початку й кінця, що знайшов у скрині померлої баби Ликери. Читав Ва­льтера Скотта, Джека Лондона і брошуру про силосування, яка була в колгоспній бібліотеці. Пристрасть до жадібного читання не покидала Євгена Пилиповича все життя.

Коли треба було визначитися в житті, він без вагань подався на фа­культет журналістики Київського університету. Всі екзамени склав на «5», а останній — географію — на «4». А було п'ятнадцять вступників на одне місце. 1 одержав відповідь: «Вас не зараховано з причин конкурсу».Т& через рік став студентом Ніжинського педінституту. І знову писав. Стін­газета філологічного факультету помістила його віршовані імпровізації на тему «Слово о полку Ігоревім». Тут Гуцало зазнав чи не найдошкуль-нішої критики з боку студента фізмату Кучми, з яким жив в одному гур­тожитку і який весело кричав під вікнами: «Ума нема — так шапку на!» Та ніщо не зупиняло Женю. Свої літературні спроби він вирішив наді­слати Сосюрі. 1 одержав відповідь, писану від руки, де відомий поет стверджував, що вони пишуть у несхожих ключах, і радив звернутися до Тичини. Хлопець надіслав свої твори Тичині, Рильському, але відповіді не одержав. І вперто шукав себе, свою тему. Таки знайшов і став в один ряд з класиками світової літератури. З-під його пера вийшло понад сто книг. Друзі жартома розказували, що коли Євген Пилипович проходив вранішніми вулицями Києва, то пташки переставали співати і спурхува­ли йому на плече — природа тонко відчувала справжнього митця.

Не стало Євгена Гуцала — і земля осиротіла ще на одне соковите і влучне слово.