Леонід Глібов (1827 - 1893)
 Давно колись мимо старовинного Седнева, що неподалік від
Чернігова, проїжджав один чоловік.
Зупинився і довго милувався чудовим краєвидом, що відкрився його очам.
Забрався на зелену гору —
і перед ним постала широка долина, посеред якої срібною
стрічкою протягнулася річечка Снов. Сумно посхиляли свої віти замріяні
верби. Підперши рукою щоку, чоловік стояв у
задумі і вдивлявся, як плине ріка. Отак і спливають літа, минає
молодість... Чоловік поглядом обіймав цей мальовничий куточок, а уста шепотіли
слова вірша. Так народилася поезія «Журба», яка зачарувала композитора М. Лисенка. Він написав до неї музику —
і пішла пісня в народ. Давно нема того чоловіка, та залишилася
його безсмертна пісня, яку співають усі, хоч не завжди знають, що творцем її
був Леонід Іванович Глібов.
Народився Л. Глібов у селі Веселий Поділ на Полтавщині.
Батько його, Іван Назарович, працював управителем маєтку поміщиків Родзянків. Вони поважали його за ретельну службу, за
розум, завжди з ним радились у всіх господарських справах. Мати, Орина
Гаврилівна, виховувалась у родині пана Трощинського, в якого домашнім
театром керував батько Миколи Гоголя. Орина Гаврилівна була освіченою і культурною
жінкою, отож вона стала і першою вчителькою Глібова.
У цих поміщиків у свій час зупинялися Шевченко, Пушкін і
залишили про них свідчення як про жорстких
і свавільних людей. Після поділу майна між братами Родзянків батько Глібова
разом із своїм паном переїжджає до села.Горби, де й минуло дитинство
хлопчика.
 У дитинстві Льолик, як усі його звали, був веселим і
жвавим. Йому подобалося все красиве, але
найбільше він любив доглядати за квітами. Його й прозвали «королем квітів».
Знайомі й родичі, вітаючись з ним, казали: «Здоров
був, Льолику, квітчастий королику». Але поруч з красивим він бачив і сумні картини, особливо на панському
дворі, де хлопчик був свідком жорстокого катування селян. Серед дворових
кріпаків він мав багато друзів. Іноді
хлопчик не витримував і сам ходив до пана просити за селян.
Коли слухав казки баби Одарки, Льоликові настільки виразно вимальовувались риси вдачі і звички тих лисиць,
вовків, левів та інших звірів, що
хлопчикові навіть здавалося, ніби тварини насправді думають і говорять, що серед них теж є добрі і злі, бідні й
багаті. Оселю Івана Назаровича ніколи не минали колядники й щедрівники, і
Леонід любив слухати ці пісні.
Коли настав час здобувати освіту в
гімназії, тринадцятирічний хлопець так засумував за рідною домівкою,
що всю тугу вилив у своєму першому вірші
«Сон». Друзям-гімназистам цей вірш сподобався, схвалив його й учитель і
ще більше заохотив юного поета до літературної творчості. Та через хворобу
Леонідові довелося повернутися додому. Тепер він
багато читає, сидячи під улюбленим явором. Розвиткові літературних смаків
Глібова сприяло й те, що він мав доступ до багатої бібліотеки пана Родзянка,
часто бував у нього на обговоренні літературних новинок.
Л. Глібов любив дітей. Він якийсь
час працював учителем історії і географії. Про нього залишилися спогади
як про хорошого вчителя, котрий не бив
учнів, як тоді було заведено, не заставляв зубрити уроки, а ставився до них з
повагою. Свої твори для дітей він підписував псевдонімом «Дідусь
Кенир». Розказують, що колись його батько купив дуже співучу пташку, через що
сусіди прозвали Івана Назаровича «Кенир». Діти щоразу з нетерпінням чекали
журнал «Дзвінок», аби прочитати нову баєчку Дідуся Кенира.
Хвороба серця й астма підірвали здоров'я Леоніда Івановича.
Втративши зір, він продовжував писати під лінійку з лупою. Залишив Глібов великий доробок: байки, пісенно-ліричні
твори, вірші-загадки з відгадками, акровірші, які дуже подобаються
дітям.
| 
