Олесь Гончар (1918 - 1995)

За свідченням старшої сестри, Олександр Терентійович Гончар на­родився в робітничому селищі Ломівка (передмістя Дніпропетровська), хоч офіційно літературознавці (й сам О. Гончар) місцем народження вважають слободу Суху Козельщанського району на Полтавщині. Сашко майже не пам'ятав матері (вона померла, коли хлопчи­кові було два роки). Його забрала на виховання бабуся по матері Прісь-ка, яку письменник згадував з особливою любов'ю і теплотою: «Бабуся була неписьменною, але без неї, певно, я не став би письменником. В її лагі­дній людинолюбній натурі, в її образі ніби втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу: працьовитість, чесність, правдивість, безмежна доброта, обдарованість». Саме доброта і сердечність бабусі зігріли ди­тинство майбутнього письменника, навчили любити людей.

Батько О. Гончара, Терентій Сидорович, працював робітником у Дніпропетровську, перед війною — у приміському колгоспі. Він загинув від фашистської бомби.

Навчався Олександр у початковій школі, потім у семирічці. Рік працював у редакції Козельщанської районної газети «розхідним» коре­спондентом. Потім — Харківський технікум журналістики, короткочасне вчителювання в селі Мануйлівка, праця в харківській обласній газеті, на­вчання в Харківському університеті на філологічному факультеті.

Писати почав ще з дитинства. О. Гончар жив літературою, любов'ю до неї, як сам згадував, «скільки себе пам'ятає». Свої перші літературні проби письменник підписував іменем Олесь (замість офіційного Олександр). Так порадив йому учитель мови й літератури, ніби передбачаючи, що з цього обдарованого учня виросте письменник. До речі, саме він і назвав Гончара Олесем, якого до того називали Сашком.

З перших років Великої Вітчизняної війни Олесь Терентійович був на фронті: командиром батальйонного міномета, старшиною мінометної батареї; брав участь в обороні Києва.

Серед безлічі спогадів про війну письменник зберіг і такий. Однієї хуртовинної ночі йому було запропоновано перебратися для роботи у дивізійну газету. «За спокійної обстановки, — згадує О. Гончар, — я, пев­на, пішов би... Але піти тепер...». Змучені, зарослі, дивилися на нього солдати (в ту ніч ніхто не міг гарантувати, чи існуватиме завтра знесилений батальйон). І сержант Гончар відмовився. Воєнна доля, як відомо, ви­шилася для нього ласкавою, але ще у ті страшні лихоліття письменник пав собі слово: «Якщо лишуся живим, розповім про вас», тобто про друзів-иобратимів, з ким випало йому ділити солдатську долю. І письменник пиконав обіцянку, створивши трилогію-епопею «Прапороносці».

Олесь Гончар постійно звертався до юних читачів. Його книги « Модри камень», «Південь», «Маша з Верховини», «Земля гуде», «Щоб світився вогник», «Бригантина» користуються любов'ю у дітей.

Відома велика працелюбність О. Гончара, висока вимогливість до себе. «Я належу до тих письменників, котрі майже завжди лишаються невдоволеними своєю роботою», — сказав якось він. Його листи свідчать про те, що роботи він переробляв «цілі гори» («тепер працюю, як кінь», «працюю, як одержимий», «вчуся, як віл»).

І на завершення портрета кілька слів Бориса Олійника: «Він не вміє брехати своїм обличчям. Коли його щось дратує, увесь нахмурюється, погляд загострюється... Чужий біль, фізичний чи душевний, сприймає, як свій. Він, той біль, одбивається в усій його постаті, в очах, у вмить посірілому і по­старілому обличчі. В такі хвилини ладен перебрати на себе удари долі, роковані товаришеві, ладен пробачити потерпілому давні й недавні образи.

Посмішка у Гончара особливо красива. Вона осяює його дивним, м'яким сяйвом. Тоді він стає відкритий, доступний, аж по-хлоп'ячому наївний...».