Французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері писав: «Всі до­рослі спочатку були дітьми, тільки мало хто з них про це пам 'ятає». Вік­тор Близнець дуже яскраво пам'ятав геть усе. Особливо згадувалися йо­му повоєнні роки і ночі в степу. Він стеріг трактора, і йому треба було дочекатися зміни — старого діда Вернигору, нічного сторожа. Хлопчик сидів на порозі дерев'яного вагончика і спостерігав, як заходить сонце. Тільки він, степ, тиша і вечорова зоря, що сходила на небі. Для нього це було як щоденне кіно. Хлопчик вслухався в тишу, чи, бува, не почує, як шкарбають на шляху дідові валянки і як глухо покашлює дід. Він довго так сидить, аж поки не вловить стукіт копит. Це його товариш Агіьошка править конем, сидячи верхи на бочці-водовозці. У них є домовленість — розказувати один одному казки. Альошка вмощується біля нього, і Вітя починає спочатку про Івана-Побивана, про барона Мюнхаузена, про Кожум'яку, а потім — страшні, про лисого степового чорта, що ховаєть­ся в житі. Від тих казок самому стає моторошно, а коли подумає, що Альошка може поїхати і він залишиться сам, починає вигадувати свої ка­зки, лиш би затримати друга...

Уже будучи дорослим, Віктор Близнець часто любив читати казки. Він закінчив факультет журналістики Київського університету і став ві­домим письменником. Був щирий, по-дитячому наївний. Коли в товари­стві заходила мова про якийсь маловідомий твір і йшло його жваве об­говорення, Віктор Близнець переважно мовчав. Уже скрадалась думка, що він цього твору не читав — і раптом коротке, влучне й оригінальне судження. Так ішла інтенсивна робота думки і душі. Прийшов у літера­туру з оповіданнями для дорослих, та скоро відчув, що його покликан­ня — писати для дітей. Для них він переклав з давньоруської і переказав літопис «Повість минулих літ». Деякі з його творів автобіографічні. Письменник навіть повість «Звук павутинки» присвятив трав'яним кони­кам, хрущам, тихому дощу, замуленій річечці як найкращим спогадам дитинства.