Перше велике горе спіткало дівчинку у шість років - помер батько. У
сім'ю прийшов вітчим - «дикий» поміщик, з приходом якого у хаті вселилися п'янство, знущання (не тільки над кріпаками, а й над своєю
сім'єю), розгули, а разом з ними і вічний страх.
Згадуючи
своє дитинство, письменник стверджує, що змалечку пам'ятав лише степ; скрізь, куди не глянь, — степ, степ і степ. Не знав він тоді ще ні Дніпра, ні лісів,
ні Десни, ні Довженка. А потім була війна, тяжкі повоєнні роки.
«Ріс, як і всі ростуть, — згадував письменник, — грався, як і всі, стрибав через перелази, зимою сковзався на льоду і
спускався на санчатах. Бігав наввипередки. Тоді ще стометрівок не було, а
звалося це так: «Ану од груші до соломи! Тю!» — і побігли. Тю — це нинішній вистріл судді на старті».
Невеликий на зріст, білявий, з
коротко стриженим волоссям, з добродушною і
вибачливою усмішкою, в окулярах, він швидше нагадував сільського вчителя, ніж поета і глибоко інтелігентну людину.